Конвенція в українських реаліях

Під час кримінального провадження судді Шаргородського районного суду Вінницької області, зокрема при постановленні вироків, а також винесенні ухвал за результатами розгляду скарг і клопотань, у 2015 році застосовували такі рішення Європейського суду з прав людини: «Христов проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Ратушна проти України». Водночас вітчизняна Феміда не залишає поза увагою й рішення Суду, винесені проти інших держав.

Достатність підстав

У справі №152/1105/15-к при постановленні вироку в кримінальному провадженні за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.185 Кримінального кодексу, при призначенні покарання неповнолітньому обвинуваченому суд посилався, крім іншого, на п.33 рішення ЄСПЛ у справі «Христов проти України» від 19.02.2009, в якому зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини договірних держав.

Також в ухвалі від 30.09.2015 (провадження №152/1466/15-к) при відмові в задоволенні клопотання слідчого Шаргородського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області про проведення обшуку слідчий суддя керувався, зокрема, п.75 рішення ЄСПЛ у справі «Ратушна проти України» від 2.12.2010 (остаточне — 2.03.2011), з якого вбачається, «що для санкціонування проведення обшуку житла чи іншої власності закон вимагає, аби суди України були переконані в наявності достатніх підстав уважати, що речі, які розшукуються, можуть бути знайдені там».

Окреме провадження

Позитивним прикладом застосування положень конвенції та практики ЄСПЛ є також рішення, винесені суддями Шаргородського районного суду при здійсненні цивільного судочинства.

При винесенні ухвали суддя застосував положення ст.6 конвенції про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, а також рішення ЄСПЛ «Занд проти Австрії» від 12.10.78, де вказано, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не тільки на правову основу самого існування «суду», а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, установлений законом» у ч.1 ст.6 конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, установленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Так, у справі №152/782/15-ц, порушеній за позовом про захист гідності та честі, ділової репутації, 7.10.2015 суд ухвалив рішення, яким позов задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 1000 грн. При цьому суддя також використовував практику ЄСПЛ.

Так, у мотивувальній частині рішення зазначено, що, виходячи з аналізу норм ст.34 Конституції та ст.10 конвенції, право на оприлюднення поглядів, оцінок, думок, суджень має будь-яка особа. З огляду на це висловлення оціночних суджень, якщо вони не містять елементів образи фізичної особи, не може бути визнане проявом неправомірної поведінки. Стаття 10 конвенції встановлює різницю між «інформацією» та «ідеями». Зокрема, в рішенні «Лінгес проти Австрії» 1986 року ЄСПЛ наголосив, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити, вона включає також погляди, критику, припущення.

Таким чином, дія ст.10 конвенції поширюється не лише на «правдиву інформацію». Особа, котра висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов’язана доводити їх правдивість, адже це є порушенням ст.10 конвенції, про що зазначено в рішенні «Торгейрсон проти Ісландії» 1992 року.

Втрата житла

Також, розглядаючи справу №152/1742/15-ц, порушену за позовом до Мурафської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача — реєстраційної служби Шаргородського районного управління юстиції Вінницької області, комунального підприємства «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації», — про визнання приватизації недійсною, суд, частково задовольняючи позов, послався, крім іншого, на п.24 рішення у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення у справі «Гурепка проти України №2», в якому наголошується на принципі рівності сторін.

Крім того, суд використовував також висновки ЄСПЛ, викладені в пп.40,41,42,44 рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2.12.2010 (остаточне — 2.03.2011), з приводу того, що «згідно з конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займане або створене. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме — від наявності достатніх та тривалих зв’язків із конкретним місцем (справа «Прокопович проти Росії»).

Втрата житла є крайньою формою втручання в право на повагу до житла (справа «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства»). Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законних цілей, перелічених у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (справа «Савіни проти України»).

Втручання в право на повагу до житла має бути не тільки законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути розмірним із законною метою (справа «Зехентнер проти Австрії»). Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (справа «Коннорс проти Сполученого Королівства»).

Відсутність обгрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може братися до уваги серед інших факторів при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Беєлер проти Італії»).

З огляду на зазначене судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права, зважати на те, що обов’язковим є врахування рішень ЄСПЛ, винесених не тільки щодо України, а й стосовно інших країн — учасниць конвенції, з метою недопущення порушення прав людини та основоположних свобод. Також, ухвалюючи рішення у цивільних та кримінальних справах, з метою недопущення неправильного тлумачення та застосування норм конвенції в контексті кожної конкретної справи свої висновки слід підтверджувати практикою ЄСПЛ, викладеною в його рішеннях.

 Джерело: "Закон і бізнес"