Права дітей

Право на інформацію та право знати свої права.

Серйозною проблемою є низький рівень поінформованості дітей, їхніх батьків або законних представників щодо прав дитини.

За законодавством України, держава, гарантуючи право на інформацію, зобов’язана створювати умови для вільного доступу до інформації.

У контексті міжнародного права, право на інформацію про свої права є особливим родом права на інформацію. Стаття 42 Конвенції про права дитини ООН зазначає: «Держави-учасниці зобов’язуються, використовуючи належні та дієві засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей». Відповідно до Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи[16] про Європейську стратегію стосовно дітей: «... Комітет Міністрів має наполегливо зобов’язати держави... інформувати дітей, а також їхніх батьків про права дітей шляхом широкої публікації та поширення тексту Конвенції про права дитини всіма доступними засобами, у тому числі через засоби масової інформації, та введення предмета про права й обов’язки дітей до шкільних програм, починаючи з початкового рівня... інформувати дітей про доступні для них засоби та прийоми у разі порушення їхніх основних прав...»

Сучасна українська школа дуже обмежена в можливостях забезпечити достатній рівень освіти щодо прав людини. Майже відсутня інформація просвітницького характеру стосовно прав людини, прав дитини в українських мас-медіа.

Рівень публічної освіти у сфері прав людини в Україні залишається досить низьким та таким, що вимагає серйозних змін. Відсутня цілісність освіти у сфері прав людини в системі шкіл та вищих навчальних закладів. Існує єдина програма з викладання прав людини для 10-11 класів шкіл для варіативної частини навчальних планів. Ця програма майже не використовується. Компоненти різних предметів («Основи правознавства», «Практичне право», «Громадянська освіта»), пов’язані з навчанням правам людини, не створюють цілісної системи навчання. До того ж, за винятком «Основ правознавства», ці предмети не є обов’язковими для викладання й рідко обираються для навчальних планів шкіл. Правам людини зазвичай навчають через природу конфліктів, у контексті первинності обов’язків громадянина перед правами людини, у контексті загального права, ніж через систему загальнолюдських цінностей, механізмів захисту та безпеки. Велика кількість викладачів, добре володіючи теоретичним матеріалом, мають прогалини в методиці навчання правам людини.

Статут навчального, медичного або іншого закладу, у якому певний час перебуває дитина, є не тільки документом, що визначає статус юридичної особи, але покликаний бути дієвим механізмом попередження і подолання можливих конфліктних ситуацій. Інформація, яку містить Статут, безпосередньо стосується дитини (учня, пацієнта, вихованця і т.п.), тому він має бути доступним для дитини та для батьків або опікунів, осіб, які представляють інтереси дитини. Це передбачено й законодавством України. Втім практика є такою, що положення Статуту в багатьох випадках не є доступними для дітей, батьків або опікунів. У більшості закладів статут відіграє роль документа, що визначає лише юридичний статус закладу.

Суттєвим недоліком є той факт, що законодавство України, гарантуючи право на інформацію, зокрема, для дітей, і особливо доступ до такої інформації, що сприяє соціальному, духовному та моральному благополуччю, здоровому фізичному та психічному розвиткові дитини – не визначає тих, через кого держава здійснює дану свою функцію. Особливо така ситуація із законодавством стосується системи охорони здоров’я. Однак відсутність таких норм не знімає відповідальності з державних органів та посадових осіб надавати інформацію про внутрішні норми закладу, оскільки ці норми є такою інформацією, що впливає на здоров’я та благополуччя дитини.

Для системи охорони здоров’я характерними є проблеми доступності форми надання інформації, доступ до інформації, що може завдати шкоди дитині, захисту дитини від інформації, що може зашкодити її здоров’ю та благополуччю, конфіденційності медичної інформації. Хоча законодавство України регламентує всі ці питання, однак на практиці ці норми часто не дотримуються. У цьому контексті слід сказати, що проблемою є низький рівень знань медичних працівників щодо правових стандартів надання медичної допомоги.

Дітей, вік яких уже дозволяє орієнтуватись у своєму становищі, зазвичай не інформують про розгляд їхнього питання щодо опіки.

Неповнолітні рідко мають можливість ознайомитись зі своєю справою в суді, не завжди інформуються про хід процесу і належні їм процесуальні права.